Позняки, ви мої Позняки,
Ви дарунок від самого Бога,
Позняки, ви мої Позняки,
Із мойого дитинства дорога.

Заливалися тут солов’ї,
Шепотілися трави шовкові,
І манили річки голубі,
І хилилися верби довкола.

Пам’ятаю тут хату в садку,
Що з бузком цілувалася в травні,
Першу стежку свою в моріжку,
Руки мамині ніжні і вправні.

Царював тут мій тато в дворі,
Бо на нім було все господарство:
Кури, гуси, корівка, кролі –
Словом, ціле твариняче царство.

Де ж поділися ті Позняки?
Бо нема вже тут Божого дару...
Люди добрі, байдужі які,
Що лишили ми дітям, не знаю.

Розтоптали джерела живі
І замулили чисті криниці,
Бо ми пасинки рідній землі,
Бездуховні, безбожні і ниці.

Не впізнати тепер Позняки,
„Буревісник”, неначе пухлина,
дарував нам будинки такі,
яких варта сучасна людина.

Не будуємо ми на віки,
Як колись за часів Ярослава...
Позняки, ви мої Позняки,
Загубилася пращурів слава.